Ліхтарники. Газове світло.

Отже - про ліхтарників. З далекого дитинства спливає на поверхню свідомості навдивовижу чіткий спогад. Тридцяті роки минулого, ХХ століття. Ми з Мамою йдемо вздовж скверу, що на площі Святого Юра. На місто лягають сутінки, Мама поспішає, бо дома ї чекає ще багато побутових справ. Раптом мій погляд зупиняється на двох чоловіках, що діловито прошкують за нами, потім чемно перепрошують і обганяють нас. Моя цікавість все зростає і я тягну Маму за руку, прошу спинитися, бо ж конче потрібно побачити, що чинитимуть ті панове. Перший з них, старший за віком і, вочевидь, за посадою, несе в руці довгу тичку, що закінчується металевим гаком і стержнем, на який щільно намотану вату. На поясі у нього закріплено пляшку і торбину. Другий, мабуть – помічник, несе вузеньку металеву драбину. Перший спиняється біля ліхтарні, змочує квачик вати на тичці рідиною з пляшки на поясі (згодом з’ясувалося, що це був спирт-денатурат) і запалює. Тоді спритно відчиняє засклені дверцята ліхтарні, гачком на кінці тички відкриває кран допливу газу і тут же спритно запалює його. Спалахує яскраве світло, дверцята зачиняються і пан ліхтарник діловито прямує до наступного світильника, де повторює свої, ой, які ж цікаві, чинності. Мама зітхає і мовчки схвалює непередбачену затримку. Десь у третій, чи, можливо, четвертій ліхтарні газ запалюється, але не світить, а горить звичайним полум’ям. Тоді майстер перекриває газ тим-таки гачком на тичці, бере у помічника драбину, фіксує її верхній кінець, озброєний двома гачками, до металевої перекладини під ліхтарем і підіймається щаблями догори. Добуває з торбини на поясі щось біленьке, маніпулює всередині ліхтаря, при нагоді протирає скельця, тоді вмикає і запалює газ. Все в порядку – ліхтар світить, як це й має бути. Вже згодом я довідався, що ліхтарник замінював сітчастий ковпачок Ауера. В деяких ліхтарнях, встановлених на площах, використовувалися два, або й три пальники з відповідною кількістю ковпачків.

Ось він, предмет, вирішальний у налагодженні газового освітлення. Згодом я бачив такі ковпачки у світильниках із живленням від ґазових балончиків; їх використовували, зокрема, туристи на бівуаках, а ще - спелеологи в печерах.

Патент на цей пристрій належить німецькому винахідникові Karl Auer von Welsbach і датований 1885 роком. А суть його в тому, що ковпачок-мішечок з бавовняної сітки попередньо просочують сполуками торію і церію. Якщо через такий ковпачок пропустити ґаз і запалити його, він розжарюється і світиться молочно-білим світлом.

В освітленні Львова ґаз замінив попередньо стосовані лій, оливу і гас (нафту). Зрештою, гасові ліхтарні ще довго залишалися на периферії міста. Ґазове освітлення в нашому місті впровадило німецьке акціонерне товариство Deutsche Continental-Gas-Gesellschaft з Dessau, яке й отримало 40-літню монополію на продаж світного ґазу. Вартість ґазу була високою, бо виробляли його, спалюючи соснові і березові дрова, від 1869 року – вугілля, імпортоване з Прусії, а від 1905 року – кокс. Ґазовий завод у Львові побудовано 1858 року на вулиці Джерельній. Першим директором «міської ґазівні» став львівський вірменин Адам Теодорович.

Ґаз був дорогим, через те дозволити собі таку розкіш, як ґазове освітлення, могли хіба що заможні міщани. Ґазом освітлювали міські вулиці (спочатку встановлено 862 ґазові ліхтарі, а 1903 року їх число сягало двох тисяч), приміщення Ратуші, театр Скарбека (нині – імені Марії Заньковецької), деякі культові споруди. Залишки ґазового світильника можна ще й тепер побачити під фігурою Божої Матері при костелі Святого Антонія на вулиці Личаківській. Згодом, починаючи з 1901 року, дешевша у виробництві і безпечніша електрика поступово витіснила ґазове світло. Окремі ґазові ліхтарі залишалися на площі Ринок ще до 1950-х років.

Слово «ліхтарник» в розумінні особи, що обслуговує ґазове освітлення, нині вже втрачено. Поляки, зрештою, вживали термін «zapalacz latarni», бо польською «latarnik» - наглядач маяка. А маяк польською мовою - «latarnia morska».

Про використання ґазу для опалення приміщень не могло бути й мови, невеликі чавунні ґазові «таганки» на вмонтованих в стіну кухні металевих полицях могли собі дозволити хіба що заможні люди, та й служили вони лише для підігріву їжі. Готували страви на кухонних плитах, опалюваних дровами і вугіллям. Те ж саме стосувалося і ґазових колонок в лазничках (ванних кімнатах), використання яких уважалося розкішшю. В роки мого дитинства частіше використовували водонагрівачі, що опалювалися твердим паливом.

В перші повоєнні роки на наших екранах демонструвався американський фільм, детектив-трилер «Ґазове світло» режисера Джорджа К’юкора з Інґрід Берґман в головній ролі.

Дія відбувається у вікторіянській Англії. Молода жінка Пола з чоловіком вселяються у будинок оперної діви, яка колись загинула в ньому насильницькою смертю. Залишаючись часто наодинці з макабричною атмосферою будинку, молода жінка констатує, що поночі слабшає ґазове світло, а на порожньому, забитому дошками горищі над її головою лунають тихі кроки… Пола відчуває, що божеволіє… Фільм варт переглянути, тим більше, що він отримав два "Оскари": за гру Інґрід та ще - за працю декораторів у створенні відповідних епосі інтер’єрів. А ще впродовж фільму ви побачите, як лондонські ліхтарники запалюють ґазові ліхтарі. Тогочасні лондонські ліхтарі, якщо вірити оскароносним декораторам, були значно нижчими за пізніші львівські. То ж і тички для їх запалювання були коротшими. І ґаз в тогочасних ґазових ліхтарнях горів , як і в перших львівських ґазових ліхтарнях – без використання ковпачка Ауера.