Два Іллічі

Одного чудового весняного дня голова колгоспу імені якоїсь там річниці жовтневої революції отримав телефонограму, що на День солідарності трудящих першого травня до них має прибути сам «секретний генерал» і що той самий секретний генерал має намір відвідати їхню тваринницьку ферму, нагородити передовиків, ну а потім, звісно, відпочити у «будиночку мисливця», що в сусідньому лісгоспі. Згодом з’ясувалося, що то Каська з районного комутатора спотворила текст, надісланий з області і що то не «секретний генерал», а генеральний секретар. Як в колгоспі, так і в лісгоспі оголошено особливий стан: почали білити і підмуровувати стіни корівника, мити досить таки задрипаних корівок. Всім дояркам видали гіпюрові фартушки, які геть нагадували пачки балерин з «Лебединого озера», а бригадирам і їздовим – білі рукавички і червоні краватки. І коли голова з секретарем парторганізації вкотре вже, чухаючи потилиці, оглядали територію колгоспного двору, раптом їх осяяла творча думка: терміново поставити в коло силосної траншеї скульптуру вождя революції товариша Леніна. Ото вже секретар буде задоволений. І про наш колгосп напишуть в районній, а може, навіть, обласній газеті. А там вже, товаришу голово і товаришу секретарю, і ордена можна дочекатися. Га, чим не ідея! Але часу залишилося мало. Секретар помчав колгоспним «бобиком» в область до художнього комбінату. Проте готових «вождів» там не виявилося. Не біда!-заспокоїли секретаря. Форми у нас є. За тиждень віділлємо вам вождя з гіпсу, як лялечку. Секретар порахував…Тиждень. Трохи мало часу. Але нічого, мабуть встигнемо.

Про ту ініціативу зачув голова лісгоспу і вирішив, що і він не ликом шитий і що, позаяк почесний гість вагому частину свого дозвілля проведе на підвладній йому території, варт було б поставити ще одного Ілліча при в’їзді до лісу, при дорозі, що веде до мисливського будиночка. То може і йому який орден перепаде, чи, бодай звання заслуженого лісовика.

Тож замовив голова лісгоспу в тому ж таки комбінаті ще одного гіпсового Ілліча. Лише колгосп замовив Ілліча – модель №1, з кашкетом на голові, а лісгосп – Ілліча – модель №2, з кашкетом у жмені. І коли вже настав час їхати по замовлення до обласного центру голови вирішили скооперуватися, щоби не тратити пальне даремно, і привезти обох Іллічів за одним заходом, делегуючи до обласного Художнього комбінату колгоспного обліковця і старшого лісничого. Операція проходила справно, двох Іллічів в шести частинах дбайливо обтулили соломою в кузові колгоспної вантажівки і поїхали. Чому в шести частинах? Бо відливали кожного з вождів трьома частинами: голову – окремо, груди – осібно, а, за перепрошенням, сідниці з ногами – ще окремо. Потім ті частини належало склеїти докупи, поставити на п’єдестал і вже маєте вождя, як живого, хіба ще під бронзу помалювати. Ото ж, довірені особи ще раз перерахували всі частини і – в дорогу. По дорозі ще закупили в госпмагу бронзової фарби ну і, звісно, перекусили в чайній, не без того, що й випили грамулечку… То ж розморило їх і обидва заснули. Розбудив їх водій вже на подвір’ї лісгоспу. Поділили Іллічів ніби чесно: тобі голова, мені голова, мені тулуб, тобі тулуб, тобі ноги, мені ноги.

На другий день обох Іллічів склеїли міцним клеєм, зашпаклювали, помалювали під бронзу і поставили на заздалегідь змуровані постаменти. Але, коли під вечір голова з секретарем парторганізації вирішив помилуватися творінням обласних Мікельанджело, холодний піт зросив його достойне чоло. У вождя виявилося два кашкети: один на голові, а другий в жмені, бо обліковець з лісничим переплутали деталі Ілліча моделі №1 з Іллічем моделі №2. А голова лісгоспу теж схопився за голову: стоїть його Ілліч простоголовий, і не має чим лисину прикрити. Але лісовики – люди винахідливі, тож покликав голова лісгоспу сторожа, що неподалік стеріг баштану, зняв з його голови солом’яного бриля і одягнув вождеві на голову. А що Ілліч за життя здебільшого бриля не носив, то вирішив очільник лісгоспу створити скульптурну групу «Лєнін в Разлівє». Повісили вождеві на плече сторожеву службову рушницю - берданку і перенесли до пам’ятника його курінь, а дідові наказали пильнувати вождя, ще дужче, ніж кавунів з динями.

На другий день приїхали до колгоспу дві чорні машини з генсеком, його почтом і охоронцями. Оглянули корівник, свинарник, ну і, звісно, поклали до стіп вождя заздалегідь приготований букет півоній. А біля тої руки, що з кашкетом, поставили комсорга з прапором, щоби маскував той другий кашкет. Минулося. І тоді два чорні легковики в супроводі колгоспного «бобіка» поспішили до мисливського будиночка. Але, позаяк на дорозі до лісу застряг поломаний трактор, поїхали путівцем в об’їзд.

Що там відбувалося, того ні я, ні ви не знаємо. Досить, що близько півночі кортеж повертався вже попри лісгоспівського Ілліча.

«А ето что…? - запитав Генеральний, єщо адін Ілліч!? Пачєму в шляпє?»

«Ето Лєнін в Разлівє!» - відрапортував, стоячи «струнко» очільник лісгоспу.

Тут дід- сторож, який до цього часу дрімав в шалаші, виліз з нього на чотирьох і, завидівши високе начальство, виструнчився, як його вчили в часі військової служби.

«А ето кто?» - запитав Генеральний.

«А ето адін із ходоков!» - знайшовся голова.

« Хадакі! А, ето харашо! - сказав Генеральний. Ну, па машінам!»

Наступного дня в обласній газеті з’явилася замітка про вікопомний візит Генерального секретаря КПРС до колгоспу імені якоїсь там річниці жовтневої революції. Вона закінчилася такими словами:

«На закінчення візиту учасники колгоспного драмгуртка відіграли сценку «Ходоки у Лєніна в Розливі». Особливо вирізнився талановитим виконанням ролі ходока колгоспний сторож товариш Антипенко. Самодіяльного артиста нагороджено іменним годинником.»

А голова колгоспу і голова лісгоспу залишилися ні з чим, точніше – з двома Іллічами: простоголовим і з двома кашкетами.