Зі збірки «СМІХ І ГРІХ»

ОПОВІДКИ СТАРОГО МЕЛЬНИКА КОРНІЯ ЗАПОТІЧНОГО

Чергуючи в клініці я завжди намагався планувати свій вечірній обхід таким чином, щоби закінчити його в першій палаті, де на незмінному кутовому ліжку час від часу підліковував свої старі болячки дядько Мельник. Власне кажучи звали його Корнієм Запотічним, але з причини цехової належності до майстрів справ борошняних та круп'яних прізвисько "Мельник" приклеїлося до нього назавжди. Він залишився в моїй пам'яті, цей статечний селянин, поставний і плечистий, з дужими жилавими руками і повновидим, дещо подзьобаним віспою, але завжди усміхненим обличчям. Односельці казали, що дядько Мельник без сторонньої допомоги знімав з осі млинове колесо. Силач був, ого-го! У лікарні, коли виникала потреба, дядько Мельник брав під пахви два кисневі балони і спокійно ніс їх, наче двоє дровенят, до кисневої будки. Проте шанували дядька Мельника не лише за його силу. Увечорі по обході увага всього населення клініки скеровувалася у бік першої палати. Хто міг пересуватися самотужки, йшов слухати оповідки старого Корнія. А оповідок тих було без ліку. Звісно: млин, це є, прошу вас, своєрідний дискусійний клуб. Змолоти... ну, то лише один бік справи. "Тре", як казали дядьки, послухати, що у світі чувати, та й про свої новини розказати, присмачуючи розповідь, прости Боже, невинною побрехенькою. А як тре, то тре! Хоч смаруй дьогтем чи "воливов", а воно таки "тре".Гай-гай! Чого лише не наслухався старий Мельник за своє життя-буття. То й розповідати мав що. А й умів, присяй-бо, умів...

Отож я вмощувався на найкращому з шпитальних крісел, яке "спеціально для пана доктора" приносили хлопці до першої палати і слухав. Передаю ці оповідки, зберігаючи особливості стилю і мови галицької говірки оповідача.

РАЦІЯ АБО БАНДІТСКІЄ ПУЛІ

Як прийшли, значиться, перші совєти, тії зі шпікульцами на ґверах і цицами на голові, то відразу зачєли, уважєйте, свій порядок заводити. Як той німак вогорив: "Орднунґ мус зайн!". Вибрали зі села на депутата такого дурного Михалюня, же то ходив в шєпці, але, уважєйте, босий. П'єти мав такі роздоптані, гей лопати, чорні та порепані, гей землє, що вже на тії п'єти жаден чобіт не влазив, навіт сороковий осьмий нумер. То він, Михалюньо ніби, вогорив, що «допутат» то, вважєйте, той, що босими ногами допче.

А потому прислали до села поліціянта, чи то, вибачєйге на слові, міліціянта. Таке тото якесь миршаве було, жовте на писку, але гонорове, як холєра. Два паси через груди, лівольвер на боці і така плеската торба з мапов. Жеби не помилитися, де, вважєйте, Солтисівка, гейби наше село, а де, приміром, Задрипайлівка. "Таваріщ старшіна" - так казав до себе вогорити. Якби хто сказав "пане поліціянт", то зара надувавсі і кричєв "панов нєт". Ніц по-нашому не знав. Боз, за перепрошеннєм, називав "серень", а порічки, шлячок би го впік, "смородина". Тьфу! А колиська знову прийшов до млина рано вдосвіта, причаївсі за шопов і слухав, що там дядьки при файці вогорут. Оден там, вважєйте, шось про мене повів, же то я, значиться, добре зробив, шо м нові лотоки поставив. А другий пакнув і каже: "А має рацію Мельник, має рацію!" Як вчув тото "таваріщ' старшіна", тай поза городами, помежи кукурудзу, всів на ровер і до району. "Шпійона абнаружіл, - кричит до начальника, - рацію імєєт, ночєю навєрно амєріканцам аґентурниє свєдєнія будєт пєрєдавать!

Сплю я, значиться, а ту, серед глупої ночі, гримают кольбами до дверий. Жінка ся злєкла, діти ся дерут як старі простирала. Виходжу, вибачєйте, як’ем спав, в калісонах, а що ми зі страху ґумка пукнула, то тримаю ті ґаці однов руков, а другов ся з дверима моцую. Втвираю... Матінко Пресвята! Купа москалів зі шпікульцами на ґверах, дурний Михалюньо-депутат за помнятого і ще їден череватий, червоний на писку, - "таваріщ камандір". «Рукі ввйорх»-верещит.

"Паночку файний, кажу, - одну руку можу ввйорх, а другу, біг-ме, не можу. Ґаці ми, вибачєйте, впадут і буде штемп на цале село і діти будут голого тата оглідати, як Ноя по забаві. "Какой Ной?! - кричит камандір, той череватий,- ето што, клічка твоя?! Ану, давай рацію!"

А наш дурний "таваріщ старшіна" боком-боком та до курника. Бо, щоби-сте знали, мав-єм таку стару курку, що їй руматизм до кісточок позалазив і, як ся на дощ збирало, то стогнала цілу ніч, як наша баба Гафійка. Лише баба йойкала, а курка, Макільондра ся звала, іно так, тихонько "ко-ко-ко", а за якийсь час знов "ко-ко". Як вчув таваріщ старшіна мою Макільондру, як закричит: "Таваріщ капітан, єсть рація, слишу морзянку!"

Полізло тото дурне на банти. Хлоп з него, як зі собачого хвоста решето, добрий єндик більше заважит, але банти не витримали, зламалися і наш поліцай коміть головов полетів вділ. А моя корова, вважєйте, Мариська, мала, небіжка, гострі роги. Як здіймали таваріща старшіну з рогів Мариськи, то так, гейби барана з рожна. Оден півдупок, вибачєйте на слові, з одного рога, а другий - з єнчого.

По тотім графунку забрали нашого дурного старшіну до шпиталю. А до нас він більше не вернувся. Повідав депутат Михалюньо, що ходит старшіна по району і бреше, що го "бандітскіє пулі з абрєза" поранили. Шлячок би го впік!

ТРУТИЗНА НА ВОВКИ

Збиравсі Кіндрат з Задрипалівки Ганьку віддавати. Весілє, значиться, буде...

Що ж, весілє то весілє. Буду ся збудує. Пацюка ся заколе. Вйо, баби, до варення, смаження і печення. А хлоп, вважєйте, має за горівку задбати. Казьонки ся не накупиш. Но то тре бурачанки вигнати. Розчинив Кіндрат закваску, сховав в шопі під соломов, щоби, вважєйте, міліціянт не занюхав. То вже був не той цалком дурний, що рацію шукав. Прислали нам єнчого. Ніби хлоп як хлоп, всьо, за перепрошенням, на місци, але на горівку - чистий пес. Як злапе хлопа з "дєйствующім апаратом", зара протокол і цюпасом до району.

Почіхав Кіндрат під шєпков, подумав. Тре їхати до лісу. Знайшов файне місце, дрівець сухих заготував. Котрогось дня запріг шкапину і - вйо санною. Поклав, вважєйте, діжку під дерево, накрив чатинєм, а сам їде по апарат. Заким тихенько стягнув зо стриху баняки і змійовики, заки приїхав, минуло зо три годині. Приїхав, вважєйге, хлописко на місце…, мамунцю, а то шо! Діжка пуста, а коло діжки два пси: лапи натігнули, здохлі, чи що? "Дивися, дивися, - думає Кіндрат,- правду вогорив доктор з району на лєкції в клубі. Алкоголь, вогорив, то отрута!" А ту нараз оден псисько заднов ногов троха задриґав. "Живий - подумав Кіндрат, і до пса... Матінко Пресвята, таж то не пси! Лежут коло бодні два вовчиська, п'яні, як беля, писки повтвирали, язики повиставляли, а з писків смердит, як з ґуральні.

Кіндрат - хлоп не дурний. "Чекай - каже сам до себе, - читав'єм прецінь в районній газеті, що за кождого забитого вовка премію дают. То, вважєйте, за забитого. А за живого?! Злапав хлоп постромки, лапи вовчиськам пов'язав по дві, а потому докупи, на санчєта і вісьта до району. Заки доїхав, вовки від морозу витверезіли, гарчат, зуби шкірат. Людиська сі зібрали... "Герой Кіндрат, каут, живих вовків полапав, пов'язав, видите, і до заготконтори привіз.

За премію купив Кіндрат два ящики казьонки. Справив весілє по-панськи. Без самогони. Бо то, прецінь, трутизна. Навіть для вовка. Ая!

КОЛЄКТИВІЗМ

Як той ліс за Задрипайлівков перейти, то буде, вважєйте, Хоминец. Село, як село. Став, церква, пробоство. Тільки що злодійське, вибачєйте, село. І конокради, і ті, що по хатах крадут, і спеціялісти від комори, і кишенькові... Бог його святий знає, через що, але так вже пішло. Було, спитают кого: "Ти не з Хоминця?" А той витягне шию, гей гусак, і верещить: "Сам ти злодій!"

Значить, було в Хоминци двоє братів - Гринь і Микита - так їх єґомость охрестили. Ба, чи знали наші старенькі панотець Сава, що хрестять злодіїв? Може і знали. Бо стрико їх був злодій експортовий. За Польски-небіжки аж до Кракова їздив на ґастролі.

А то, що оповідаю, було за німаків. Провели брати развєдку у Задрипайлівці. Так і так, значиться. Фуртинєк, котрий сі до фольксдойчерів записав, має штири свині. Всьо гет докладно вичислили. Акурат, як в неділю у церкві "Іже Херувими" заспівают, ломимо колодки, дві свині на сани і вісьта! Як сплянували, так, вважєйте, і зробили. Лише церковний хор дійшов до "тайно образующе", вилетів скобель з фуртинєкової кучі. Гринь, хлоп єк бичиско, хап свиню за ратиці і животом догори, а Микита - гоп на рило шмату з тим хльороформом, що виміняли у аптекара за крадену шинку. Свиня - хляп, ратички догори і храпит.Так само і другу. Пов'язали ратиці, шмати до писків і вйо, дорогов без ліс. Санна в'їжджена, коні як смоки... Десь на півдороги каже Микита: "Стримай но коні, Гриню, послухаю, чи погоні не чути". Приложив, вважєйте, вухо до дороги. Туп! Туп-туп! Туп-туп-туп! "Біда, Гриню, погоня! І коні, відай, добрі, ґальопом летєт. Затинай лошаків, втікаймо.

Ще раз стримали коні перед селом, Микита вухо до санни... тупіт ближче. Втворили стодолу, саньми з розпенду на тік, свині сіном прикидали, ворота зариґлювали, а самі - на стрих. Бо ані німаки, ані есбісти з лісу зі злодіями сі не панькают. Виглідают без віконце, аж ту ґальопом вилітают з лісу дві свині фуртинєкові, що то в кучі позістали. Чвалуют як коні, вуха по вітрі, гейби фани, лопотєт. За сестрами-братами їм сі вкучило...

"Нє, Мельнику - заперечив старий дід з другої палати,- то не за братами- сестрами. То у них, чоловіче, від мами, колишньої колгоспної льохи. «Комуністічєскоє воспітаніє» то сі називає, колєктивізм!

МИХАЛ

"Михал! Пиш ся, Михал, в партею, буде ти лекше жити!"- говорили лісоруби. Бо то, вважєйте, було так. Як прийняли до партії одного інтелігента, інжинєра там, техніка, а чи лісничого, себто тих, як його, "з прослойки", то опісля того мусово було прийняти десіть представників "рабочого класса". А тогди, доперва, ще одного "загнивающого інтелігента" А під той час, вважєйте, акурат притиснуло прийняти до комуністичних шереґів кандидата на директора лісгоспзагу. Бо на тотій посаді може бути лишень вірний марксист-лєнінєц. Тик- мик!.. Кілько-сте роботяг прийняли? Порахували - девіть. Значить - ніззя. Приймайте на гвалт десєтого. Нема! Вже навіт Гапка-прибиральниця з контори лісгоспу, і та в ленінцях ходит. ..Чекайте, чекайте! А Михал? Але ж Михал, прецінь, трохи того... якби дурний. І до войска го не взєли по першій статті, як то там... "Дебелий" умереної степені. У відомості на зарплату хрестика ставив, але пришили му "рєліґіозную прапаґанду", то сі навчив малювати друковану літеру "М", ну, же то ніби Михал. Довго малював, закусював варґу, а піт з него струменів, як, за перепрошенєм, в лазни. Через тото приходив Михал до каси останний. Щоби не стримувати очерет. Відтогди, як сі навчив "М" малювати, то коли питали Михала "какоє імєєш абразованіє", відповідав "незакінчене нижче".

Коли приїздило на контролю начальство, Михал мусово мав бути в лісі при своїй роботі. "Обрубщик сучків" та посада сі називає. Як повалять, вважєйте, дерево, то Михал бігом до него і сокирою обчімхує галуззє чи там сучки. Бо, як би Михал був під той час десь при конторі, міг би, не дай Боже, щось не те повісти. Як тогди, за перших совєтів. Підійшов до него начальник зі звіздов на кашкеті, тицьнув пальцем у груди і як крикне: "Как твая фамілія?" А Михал, почервонів, гей жар і до него: "Ти, большевику холєрний, робиш "как" на цалу мою фамілію. А недочеканє твоє! То я... я "как" тобі на голову!"

І раптом, маєш тобі! Михала до партиї приймают! Ну, в місцевій "ячєйці" ще якось піде. Але ж потому тре до райкому везти. А там питают, як на страшному суді!

Ну то, значитсє, прийняли Михала в первинній організації, провели з ним "васпітатєльниє бєсєди", потренували "вапроси-атвєти". Зав'їзали Михалові червену краватку на шиї. Поїхали до району.

Потовкся Михал в почекальни. Викликают... Читают "лічноє дєло". "Па- русскі", аякже. Що, значитьсі, хлоп із бедняков, сам пралєтарій. План абрубкі сучков виполняєгь, прєдан ідєям... работает над павишєнієм..." Все, як має бути. Кадр подходящій. А ту, на тобі, оден лисий "ветеран", контужений при уродзеню, що до тих-час дрімав за столом, збудивсі і питає: "Так скажітє нам, Міхаїл... е-е-е Міхайловічь, із какіх пабуждєній Ви рєшілі вступіть... е-е-е, в етот самий, как єво, е-е-е в пєрєдавой атряд рабочего класса?"

Ну то Михал пошкробав підстрижену для такої оказиї голову і, вважєйте, вогорит: "Побуждаюся я, пане товаришу, о четвертій над раньом, бо то, за перепрошенєм, гній треба з-під корови вишмарити, січки нарі...

"Какой гной, какіє е-е-е сєчкі! - заверещав начальник. - Я е-е-е, про еті самиє, как іх, е-е-е, про ідєологічєскіє пабуджєнія спрашіваю. По какой прічінє, е-е-е, рєшілісь..."

"А-а, причина. То єнча справа. Бо то, видите, люди каут "Пиш ся Михал в партею, буде ти лекше жити!"

Переглянулися братці-комуністи, головами кивают. Аж ту ся пропхав до стола з червоним простиралом наш ліспгоспівський парторг. Шось на вуха шепче, руков собі шию пилує, що то, видите, до зарізу тре Михала у "пєрєдавой атряд". Переглянулися районові комуністи і той лисий гикавий ветеран знову: "А назавітє нам, Міхаїл... е-е-е Міхайловічь рукавадітєлєй етіх самих, как іх... камуністічєскіх партій дружєствєнних стран. Нєєжєлі нє знаєтє?"

Подумав Михал, тєжко му сі думало, а потім випалив як з проци "Ба, чо бим не знав... Ба, знаю: Лєніна, Сталіна і Гітлєра!

Порадилисі комуністи, ще раз покрутили головами і оголосили "рєшєніє":

"Паскольку таваріщ Міхаїл із карєнних пралєтарієв, в бандформірованіях нє служіл, план абрубкі сучков виполняєть... прінять єво кандідатом в члєни компартії. Вмєніть парторгу лєсхоза вместе с товаріщем Міхаїлом виучіть фамілії камуністічєскіх лідєров."

-"А може Михал троха мав рацию - відізвався старий з другої палати. - Видів'єм в телєвізєрі чи то в кіні, як перед войнов Молотов з Рібентропом так си рученєта потискали, мало ся по писках не цілювали. То не дивно, що ся Михалові в голові покрутило... Ая!"

ЕТЮДИ НА ТЕМИ АНЕКДОТІВ

Анекдоти - це істина з вуст народу, а влада, що боїться анекдотів, жалюгідна, гнила влада

. Лілі Промет "Ієрогліфи життя". - 1973

МИТРО

Як прийшли другі совєти, вирішив старий Митро з Города¹ поїхати до Москви. Бо то, мой, чисто вуха продзижчали про тую Москву: і "сталіца родіни" і "самая любімая". Дорога з Города до Москви неблизька і нелегка. До Косова піхотою, з Косова до Станіславова - вантажівкою. Ну а далі - колєя до Львова, а з тамвідси вже - до "надєжди міра, сєрца всєй Росії".

Вбрався бадіко Митро, як на свято: у черлені ґачі-крашаниці, добрі постоли. Сорочка гладдю вишивана гуцульським взором на цілі груди, тобівка через плече, черес з гаманцями і кептар цяцькований бляшками, добрий ґаздівський сердак, а на голові - закосичена крисаня. А що Бог його святий знає, як там у москалів з харчами, то набрав бадіко повні тайстри бужениці, ощипків вівсяних, цибулі і малу бербеничку бриндзи... Бо як маєш у торбі, то сядеш і на горбі, як той казав...

Як їхав, так їхав, досить що дістався ґазда столиці "вєлікой родіни".Сів на парапет поблизу кремлівської стіни, розіклав тайстри, полуднує. Поглядають на нього москвичі, перешіптуються. Аж врешті відважився один, підходить,

"Здравствуйтє!"

"Слава навіки Богу!" - відповідає гуцул, як личить статечному ґазді.

"Скажітє - питає москвич, а очі так і бігають по кольоровій вбері, - ви, навєрное, із ансамбля?"

Почіхав бадіко Дмитро за вухом, бо то дуже помічне на згадування; скільки не чіхав, ніяк не може собі пригадати села з такою чудернацькою назвою. "Нє-е, каже, я не з Ансамбля, а з Города..."

"О-о, с ґорода! А бальшой ґород?"

"Ба, - каже гуцул, - щоби більший то нє, менший від Косова, але мовлю вам, паночку, і не малий... Дві церкві, приміром, дерев'яна і мурована..."

"А мєтро - не вгаває москвич, - мєтро в вашем городе єсть?"

"Ба, - оживився бадіко, - чо би не був?! Я, приміром, Митро, шваґро, той, шо на тартаку, може знаєте, - Митро, мельника маємо Митра..."

"Што-то ви плєтьотє!" - засумнівався москвич...

"Плетемо, паночку, плетемо. Ліжники плетемо, кошики... Капчурі плетемо, килими..."

"Да у вас нє все дома!" - роззлостився не на жарти москаль.

"Чиста ваша правда, пане злотний, - статечно відказав ґазда, Марічку- м заміж віддав, Іванко в вашому войску. Ая, ая, не всі вдома, хіба що моя стара..."

"Почервонів москвин зі злості і випалив: "У вас в ґалавє нічєво нєт!!!"

А бадіко Митро зібрав решту припасів до тайстрів і так спокійно: "Абисте знали, пане, що нема ніц. А як у вас там в голові щось ся завело, то най ґаздиня поськає, вичеше густим гребінцем та й помиє вам голову з милом "ДДТ". Дуже помічне..."

МАТЕРІЯ

Приїхав лектор зі самої області читати в селі лекцію з філософії. Не якоїсь там капіталістичної, а марксистсько-ленінської. Громив ідеалістів всіх мастей і, нарешті, взявся до матеріалізму. Діалектичного. Що воно таке, так ніхто і не второпав. Зробив перерву, відсапався, і почав про матерію. Так і так, мовляв, громадяни, матерія, то є така субстанція, чи то пак речовина, що нізвідки не народжується і нікуди не зникає, а переходить з одної форми в іншу. Нічого собі, дохідливо говорив, приклади всякі наводив, до речі і не до речі. Але дехто щось трохи зрозумів.

Кум Іван і кум Петро по дорозі додому завернули до крамниці. Випили по 100 грамів. Запили фляшкою пива. Ну, і пішло: по другій, по третій, куме, будьмо...

Ідуть куми обнявшись додому, ніби з лекції, трохи... того, качки заганяють. І каже кум Іван: "Я-то, куме Петре, про тую матерію так зрозумів. Що то, як ви, куме Петре, умрете, і закопають вас до сирої землиці (тут кум Іван пустив сльозу і шморгнув носом) то виросте, куме, з ваших соків зелена травичка. А моя телиця тую траву спасе і зробить "ляп" на моєму подвір'ї. А я ся на тото подивлю, і так ми смутно стане, же аж ми серце стисне. І скажу я: "Куме Петре, як'истеся змінили!"

А кум Петро на те: "Знаєте, куме Йване, я про тую матерію чисто так само зрозумів. Що то, як ви, куме, помрете і закопают вас до гробу, нікуди та ваша матерія не втікне, а виросте з вашої матерії травичка зелененька. А моя корова тую травичку спасе, прийде на моє подвір'я і зробить "ляп". А я ся на тото подивлю, і так ми смутно стане... І заплачу я, куме, тіжкими слізьми і скажу: "Ой, куме Йване, куме Йване, ніц'истеся не змінили. Чим'исте були, тим'истеся і лишили..."

ТОСТ ЛОРДА

Люблять англійці зустрічати Новий Рік у клубі. Сидять собі в глибоких фотелях, читають газети. І мовчать. А перед північчю хтось конче повинен розповісти новорічну чи різдвяну історію, неодмінно закінчену тостом і вихилити з усіма келих шампанського. Так кажуть. Але сам не бачив, ото ж, за що купив, за те і продаю.

Подейкують, що одного разу причепилися есквайри до клубного патріарха лорда Честерфілда як...ну, скажімо... як мокрий листок до шиби. Розповіджте, ах розповіджте, лорде, одну з ваших незвичайних пригод, і щоби неодмінно в кінці оповідання був тост.

Добре, сказав Лорд. Розповім я вам, джентельмени, історію. Але, підкреслюю, історія ця неправдоподібна, настільки неправдоподібна, що ледве чи хтось з вас повірить моїй розповіді.

Ну, що Ви, сер - в унісон обурилися есквайри, - хто з нас насмілиться сумніватися в правдивості Ваших слів. Ми ж бо знаємо Вас, сер, як джентельмена без єдиного ґанджу, носія усіх лицарських цнот-чеснот...

Якщо так, джентельмени, слухайте. Слухайте уважно...

Одної дощової, типово лондонської осінньої ночі, повернувся я далеко запівніч додому. Карету відпустив, розраховуючи на те, що старий вірний камердинер Джекоб чекає під дверима. Але у Джекоба того дня загострився ґаут, пробачте, подагра, і я чув крізь двері, як мій вірний слуга постогнуючи чалапає по сходах. Але рівночасно я почув жіночий голос: "Сер, сер!" Я поглянув у той бік, звідки доносився голос. У світлі газового ліхтаря я узрів в калабані під ринвою бридку бородавчасту ропуху. Так, так, джентельмени. Ропуха знову роздзявила свою паскудну пащу і промовила: «Ну, звичайно, сер. Ваш слуга зараз відчинить двері і Ви обігрієтеся перед палаючим каміном, а я, дама, підкреслюю, сер, да-ма, до того ж хвора (і вона кашлянула, геть чисто як людина!) залишуся на дощі, ризикуючи схопити запалення легень (кахи, кахи,...). Ну то який же Ви джентельмен, лорде Честерфілде?! Зігрійте мене, се-ер». І мені здалося, що жаба, чисто по-жіночому, кокетливо кліпнула повіками. Ах ти, мерзотна, зимна, слизька тварюко - подумав я... Але джентельмен переміг в мені. Бажання дами - закон. Натягнувши рукавичку я підняв гидку тварюку і сховав її під полу пальта.

"У Вас, мабуть, з серцем погано, сер - проскрипів старечим голосом скривджений подагрою слуга. Знову за груди тримаєтеся." Я промовчав. Бо що б сказав мій добрий Джекоб, довідавшись, що я притримую за пазухою жабу.

Годинник вибив першу ночі. Я відіслав слугу вигрівати свої хворі суглоби, а сам у мокрому плащі зайшов до спальні. Від каміна випромінювало життєдайне тепло, на ґзимсі лежав ще не читаний "Таймс". Я поклав свою гостю на підлогу побіч каміна, занурився в фотелі і почав ліниво гортати сторінки газети. Повіки стали важкими і я спрямував свої кроки до спальні...

"Се-ер - почувся голос, - невже джентельмени так обходяться з дамами! Ви спатимете в м'якому ліжку, а я, дама, зауважте - хвора дама, що кожної хвилини ризикує схопити запалення легень..."

Ну, це вже казна-що, подумав я. Але ж панове, на те я і джентельмен... Одним словом, я поклав жабу до ліжка моєї дружини... Ага, я ж забув сказати, що моя дружина на декілька днів виїхала до графства Суссекс відвідати свого старенького батька.

Так ось, тільки но я зібрався вимкнути нічник, моя ропуха знову заговорила. "Сер,- сказала вона, - обійміть мене, сер, приголубте і ви не пошкодуєте..."

Ти, мерзотна тварюко, подумав я, - це вже занадто! Ось зараз я викину тебе на вули... Я припіднявся на ліктях і остовпів: на місці моєї жаби лежала молода жінка небувалої вроди. Золотисте волосся розсипалося по подушці, високі груди хвилювалися під прозорою тканиною пенюару...

"Не-не-не мо-мо-же б-б-бути"- почав заїкатися один з есквайрів.

Такої самої думки була й моя дружина, яка повернулася останнім потягом...

Лорд зітхнув і підняв келих. Хвилинна стрілка зблизилася до годинної.

То ж випиймо, джентельмени, за те, щоб наші дорогі дружини вірили навіть таким неправдоподібним історіям!

Годинник на клубному каміні почав бити дванадцяту. Вдалині обізвався Біґ Бен. Англійці люблять точність.